Продюсер українсько-турецького фільму – про світовий успіх і тишу в Україні довкола стрічки «Люби мене»

З V Одеського міжнародного кінофестивалю учасники проектів продюсера Олени Єршової повернулися з двома нагородами. Картина «Побачення наосліп» Левана Когуашвілі (Грузія, Україна) перемогла в міжнародній конкурсній програмі. А відзначена журі численних міжнародних кінофестивалів стрічка «Люби мене» виробництва України й Туреччини завоювала приз за найкращу акторську роботу виконавця головної Усхана Чакира.

В рамках ОМКФ кореспондент «Телекритики» зустрілася з продюсером, щоби продовжити розмову про особливості турецького кіноринку, про які йшлося під час інтерв’ю з менеджером фестивалів Азізе Тан. Також ми скористалися нагодою поспілкуватися з Оленою Єршовою про український кінопрокат та нагальні потреби кіногалузі.

У першій частині інтерв’ю читайте про історію створення українсько-турецького фільму «Люби мене», а також чому він досі лежить на полиці Національного центру Олександра Довженка.
«Дистрибутори не вірять, що така стрічка стане касовою»

– Олено, чому стрічка «Люби мене» й досі не вийшла в український прокат?

– Фільм уже рік у Центрі Довженка. Ми його закінчили влітку 2013 року, а в серпні відбулася світова прем’єра на міжнародному кінофестивалі в Монреалі. Відтоді «Люби мене» майже рік подорожує міжнародними фестивалями…

Випустити ж його в прокат в Україні непросто. Дистрибутори не вірять, що така стрічка стане касовою, вони шукають стандартних схем. Адже для дистрибуції «Поводиря», «F 63,9 Хвороба кохання», «Креденса» і «Люби мене» треба придумати різні промокаманії й застосувати різний маркетинг, бо це чотири різні фільми з різною цільовою аудиторією. У випадку з «Люби мене», наприклад, це жінки після 25.

Щоб українське кіно почали дивитися, дистрибуторам потрібні творчі рішення. Звісно, набагато простіше поставити «Піратів Карибського моря», на який усе одно прийде молода аудиторія. А старші глядачі, переконані вони, мають сидіти вдома й дивитися телевізор.

 

Та крім стереотипних рішень у кінобізнесі існують й інші підходи. Так, у 2009-му в Німеччині зняли фільм «Хмара 9» німецького режисера Андреаса Дресена (Andreas Dresen). Це історія про любовний трикутник літньої жінки й двох чоловіків. Їй 65, їм по 75, здається. Фільм знімався майже без сюжету, це була імпровізація, абсолютно догмівський стиль. Так от, ця низькобюджетна артхаусна стрічка стала абсолютним проривом у Німеччині, зібравши 500 тисяч глядачів.

Німецька аудиторія зараз також дуже складна. Але фільм влучив, і виявилося, що літнім чоловікам і жінкам теж цікаво ходити в кіно. Я «Хмару 9» дивилася в Аргентині, й зауважила в залі чимало людей похилого віку, дехто був із палицями.

Як бачимо, комерційний успіх у нестандартному підході в кіно можливий.
«Люби мене» – ніяка не мелодрама з «полуничкою», як може видатися з трейлера. Насправді на глядача чекає безкомпромісна історія про киянку-утриманку й турка, який трохи відволікся від традицій ісламу. У головній ролі задіяно Вікторію Спесивцеву (Жолдак), відому за театральною сценою. «Люби мене» – її друга роль у кіно

– Стрічка глибша за комерційну мелодраму. Зокрема, в «Люби мене» мало відвертих сцен, більше – точного відображення українських реалій…

– Це історія, яка нас особисто хвилює. Нас дуже хвилює, як буде розвиватися далі країна, тому важливо проговорити те, що болить… Разом і з тим, цей фільм має всі шанси бути цікавим широкій аудиторії. Головними героями виступають красива українка й красивий гарний турок, між ними народжується кохання. Кохання в умовах його неможливості, але це лірична трагікомічна історія. І донести це, як і соціальний підтекст картини, до глядача мали би дистрибутори. До речі, реакція глядачів на прем’єрному показі на Одеському фестивалі була просто чудовою: люди сміялися на багатьох епізодах, однак після показу ставили серйозні запитання.

Саме дистрибутор має відчувати ринок і знати, скажімо, який трейлер влучить в аудиторію. Однак в Україні ці функції чомусь виконує продюсер фільму. Саме він має виготовляти копії стрічки, платити за рекламу, робити трейлер.

До речі, я би не сказала, що турецька система кінопрокату ідеальна, як і світова – всюди зараз дистрибутори не хочуть працювати 🙂 Але в Туреччині 55 із 80 відзнятих фільмів виходять на великих екранах. І там, якщо у фільму є потенціал, він потрапить у прокат. Чи потрапить в Україні – питання.

Усхан Чакир вперше знявся в головній ролі у великому кіно. НА V ОМКФ його відзначили за найкращу акторську роботу в Національному конкурсі

Можливо, нам вдасться знайти дорогу до українського глядача завдяки турецькому серіалу (турецька назва «Курт Сеіт і Шура»), в зйомках якого задіяно нашого актора Усхана Чакира (виконавець головної ролі в стрічці «Люби мене». – ТК). Невдовзі цей серіал виходитиме на «Інтері».

– А як фільм сприйняли в турецькому прокаті? І фестивальна аудиторія, до речі – адже в історії «Люби мене» вже понад 25 кінофорумів.

– 26 міжнародних кінофестивалів, 8 нагород, включаючи призи за кращий фільм у Косово, спеціальний приз журі на МКФ у Нешвілі (США), приз за кращий сценарій, спеціальний приз журі та приз кінокритики на МКФ у Порто (Португалія). Фільм має хороші міжнародні рецензії, наприклад, у такому виданні як Hollywood Reporter. Попереду вже підтверджені три МКФ у США, МКФ у Хайфі, фестиваль Турецького кіно у Франкфурті…

Нещодавно пройшли чудові два покази у Японії: повні зали, цікаві запитання… Порівнювали з «Травіатою»…

А в турецьких кінотеатрах стрічка з’явилася в жовтні минулого року. Не можу сказати, що прокат пройшов гладко, бо фільм не надто легкий для турецької аудиторії. За сюжетом, турок, у якого вже є наречена, закохується в українську жінку… Ми намагалися зламати стереотипи – а це нелегка праця …

Стрічка Марини та Багадира Ерів відображає реалії, неприємні ані чиновникам Держкіно, ані окремим діячам Міністерства культури Туреччини

– Чи критикували авторів стрічки правоправозахисники щодо гендерних питань?

– Ні, правозахисники не критикували. Інша справа, окремі турчанки, які писали відгуки на форумах і демонстративно ігнорували покази стрічки.

Адже, окрім всього, в «Люби мене» є досить іронічні моменти. Скажімо, епізод, і він майже документальний, коли в автобусі з турками гід розповідає легенду. В ній ідеться про те, що король вікінгів вирізав усіх негарних жінок, а ті що залишилися, втекли за Чорне море до Туреччини, а в Україні лишилися тільки красуні. Я думаю, що ця історія відіграла свою роль навіть на фестивалі в Анталії – журі очолювала головна турецька актриса – красуня Тюркан Шорай. Хоча глядачі в залі на цю сцену реагували добре, сміялися. Хтось розуміє, що це гумор, по-перше. А по-друге, це ж не ми так вважаємо, а чоловіки, які їдуть до України. В Анталії були дівчата з місцевої української діаспори – деякі плакали, дуже дякували за щире кіно…

Але все одно ми зібрали 35 тисяч глядачів у Туреччині. Фільм ішов у прокаті майже по всій країні. В Анталії, на жаль, його поставили лише в двох кінотеатрах – це дуже мало як на 54 копій картини, але тут також існують зони впливу дистрибуторів.

Тоді на увазі глядачів до «Люби мене» дещо позначився вихід турецького блокбастера. Наразі картина вийшла у прокат вдруге. Плануються сеанси по два-три кінотеатри на кожне місто, й у 10 кінотеатрах у Стамбулі. Таким чином, «Люби мене», потроху збирає касу в Туреччині.

Ще на етапі виробництва стрічку придбав один із найбільших турецьких мовників, «Канал D» – ці кошти нас і виручили.

Також у Туреччині стрічка вийшла на DVD, хоча цей ринок сьогодні майже не приносить прибутків.

– Чи планується прокат в інших країнах?

– Фільм вийшов також у прокат в Азербайджані, оскільки вони перебувають від впливом турецького ринку. В міжнародний кінотеатральний прокат дуже важко виходити. Але я думаю, що в Америку ми зможемо продати фільм – для DVD-прокату, на телебачення і на VOD (відео на замовлення), що останнім часом стає реальною альтернативою прокату для незалежного кіно.

Також правами на показ «Люби мене» цікавиться данський канал ТV2.

 

– Хто більше підтримав фільм на етапі розробки проекту – українська чи турецька сторона?

– Міністерство культури Туреччини було першим, хто підтримав проект, ще до пітчингів. У них передбачено підтримку сценаріїв – на цьому етапі кінопроект може отримати 10 тисяч лір (приблизно 5 тисяч доларів). Для цього режисер має подати трітмент на 5-7 сторінок. І в Туреччині таким чином фінансують 25 проектів раз чи двічі на рік.

У випадку з «Люби мене» ідея стрічки відразу справляла враження, і Багадир отримав кошти турецького Мінкультури. Після цього вони з Мариною написали сценарій, і ми взяли участь у першому пітчингу в Держкіно України. Така підтримка Туреччини допомогла авторам працювати…

Це один із недоліків нашої системи – в Україні передбачено лише підтримку виробництва. На сценарії державних коштів не надають. Мовляв, це ризики – один сценарист напише, інший не напише. Але в Туреччині ці ризики існують так само – з-поміж 25 підтриманих у продакшн іде приблизно половина…

Після успішного проходження пітчингу, коли зрозуміли, що можемо сподіватися на державне фінансування від України, другу частину бюджету знайшли в Туреччині. Але, звісно, підтримка Держкіно була найважливішою для реалізації цього фільму!

– Кому належать авторські права на цей фільм?

– Авторам, Марині Ер-Горбач та Багадиру Еру. Майнові права державної частини фінансування належать державі, яка, в свою чергу, передає нам повноваження розпоряджатися цими правами.

– Це складний процес?

– Так… А наразі я не знаю навіть, як це все відбувається, оскільки Держкіно ніхто не очолює, а заступник голови, я так розумію, не дуже горить бажанням брати на себе відповідальність.

З майновими правами щодо фільмів, які отримали Державне фінансування є багато проблем. Держава передає право розпорядження ними продюсеру, але процент, який він отримує за це, не стимулює до серйозної праці, а умови експлуатації цих прав не відповідають поки що міжнародним стандартам, це більше нагадує ситуацію «це наше дитя, і ми зацікавлені, щоб більше людей його побачили», але натомість має бути створена ефективна система стимулювання дистрибуції таких фільмів…

– Як актуальна для України стрічка на соціальну тему може так довго й спокійно зберігатися в Центрі Довженка?

– Ми його чесно і не без перешкод здали в 2013 році в центр Довженка, як того вимагає жорстка система. Однак для України цієї стрічки ніби не існує. На сайті Держкіно навіть відмовлялися публікувати інформацію про фестивальну історію.

Доки копії стрічки припадали пилом у Центрі Довженка, реалії, в яких відбувається дія її героїв, змінилися. За вікном авто киянки Саші – новісінька арка стадіону імені Лобановського, чистий Майдан і пам’ятник Леніну на Бесарабці

– Через критичний реалізм?

– Ми зняли реалістичну історію… Але, мабуть, саме цим і пояснюється ігнор картини з боку Держкіно. Адже чиновники не знали, як там на горі на нього подивляться – от, мовляв, витратили гроші, щоби зняти кіно про утриманку. Давайте тоді заборонимо частину класичної літератури! Але такими і є частина українських жінок, це актуальна тема. І ми не просто розповідаємо про це, а показуємо, що вплинуло, що ця жінка живе саме так, які обставини позначилися на її особистості. Попри все, ця українка гарна, небайдужа і мріє мати справжню сім’ю, дитину. Однак вийти з усіх цих обставин їй не так просто. В нас досі багато жінок продовжують вірити в казку про Принца на білому коні… Й вони чекають… Головне – це проблема вибору і готовність героїв його робити.

До речі, й українські ЗМІ не завжди охоче пишуть про стрічку. Принаймні, коли «Люби мене» здобуває фестивальні нагороди, інформацію про це публікують не завжди.

Телекритика